Читати скорочено русалонька з 7 в

Читати скорочено русалонька з 7 в

Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

Павленко Марина Степанівна

  • Times New Roman
  • Arial
  • Calibri

От нащо казки з нещасливим закінченням?!

Софійка й досі не заспокоїться. Так гірко! Так шкода Русалоньки! Хочеться в самісіньке вухо закричати нетямущому принцові: “Це ж вона, Русалонька, тебе врятувала. ”

Але красунчик принц, схожий на однокласника Вадима Кулаківського, не чує. Він усе кружляє в танку з обраницею-обманницею, схожою на Ірку Завадчук: он і татуювання на плечі таке саме! Русалонька невідворотно перетворюється на сяйливу хмарку і пропливає в небі над Софійчиним балконом. От-от упадуть на книжку солоні краплі…

— Ти плачеш? — раптом озвалася за спиною тітонька Сніжана.

Тітонька Сніжана також порятувала свого судженого. Але не з води. Валентин поламав ногу на футболі. До травмопункту потрапив саме на Сніжанине чергування. Так і познайомились. У них за півтора тижня весілля.

Тітонька поклала свою легку (так і її пацієнти кажуть!) руку на Софійчине плече:

— Я й собі колись за Русалонькою побивалась і не терпіла казок із поганим кінцем. Якби моя воля — видала б закон: заборонити нещасливі фінали в казках!

— То я не одна така? — схлипнула голосно, але з полегкістю.

— У мене вдалась! Правда, нині… — тітонька сумовито провела поглядом хмаринку і сперлась на поруччя, — і я не проти політати безтурботним клубочком пари…

— Ви серйозно, тітонько? — не вірила своїм вухам племінниця.

— А що? Ні тобі переживань, ані клопотів про якесь там заміжжя…

Отакої! Якесь заміжжя! Мама так раділа, що тітонька нарешті знайшла своє щастя! Що кінець кінцем вибрала гідну пару. Бо Сніжана перебирала женихами, як циган кіньми. Багатьох відшивала тільки за те, що були всілякими там Зеленьками, Пічкурами, Розсипаними.

Жодне з прізвищ не пасувало до її імені!

Та й на своєму зоставатись ніяк: Ягода Сніжана! Цей же наречений — і розумний, і серйозний. І прізвище, як на замовлення, — Білий!

Тітоньці шилася розкішна весільна сукня. Вітальню вже засновано м’яким прозорим шовком, закидано мережаними стрічками, обсипано дрібними атласними трояндочками… Убрання буде справжнісіньким дивом — Софійка передчувала це, щогодини бігаючи до вітальні милуватися. Мама з тітонькою шитимуть його власноруч. По-перше, заощадять, хоч для жениха гроші — не проблема. По-друге, створять щось неповторне, ексклюзивне, як тепер кажуть.

І після цього пхекати: “Якесь заміжжя!”

Роздуми обірвав плач тримісячного братика.

— Софійко, біжи забав! — попросила мама. — Бо ми сьогодні так і не покроїмо. Стій, не крутись! Мірку мені, по-твоєму, з чого знімати? З бабусиної шафи?

Шафа тут, звісно, ні до чого. Просто, на відміну від тонесенької білявки Сніжани, вона неповоротка. Товста і чорна. І не виходить заміж.

Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!

Нарешті братика вгамовано, математику сяк-так подолано, сукню розкроєно, тітоньку Сніжану проведено. Ще трохи, ще кілька перепон (придумав же хтось проти ночі зуби чистити), і Софійка та мама попадають з ніг. Тобто вкладуться спати.

Як вони любили вечори у колишній квартирі! Мама читала казку, на край ліжка зліталися птахи-зорі, а тісна кімнатина здавалася затишним кубельцем…

Тут — інакше. Мабуть, від незвички: переселились тільки місяць тому. Всі меблі стають проти ночі набундюченими, лихими. Ні сіло ні впало поскрипують паркетини. А тиша — наче води у вуха позаливали. Укритися з головою, заплющити очі… Не бачити, як по кутках збирається пітьма, не відчувати, як важчає німота, як налягає на горло. Не помічати, як нашорошилась шафа, як лиховісно прикипіла до підлоги. Як на те, тато повернеться з відрядження аж за два дні. Без нього тутешні вечори ще моторошніші… Якби не поодинокий гуркіт далеких потягів і безтурботне викумкування жаб десь аж із Олексівського болота…

Раптом поверхом нижче хтось побіг. Хтось по-молодецькому гасав кімнатами — тільки дверима хряскало! На тілі виступають сироти, на голові їжиться волосся. До біганини додалися важкі старечі кроки із шарканням, охканням і постукуванням ціпка.

Софійка все глибше заривається в подушку. Мабуть, господарі повернулися. Вони мали від’їхати на півроку? То й що? Зараз і в Москві не дуже заробиш, от і повернулися, не пробувши й двох місяців… Кинулася до відривного календарика: повня! І минулого разу — також… Ці дивні бешкети відбуваються в повню. А може, це всього-на-всього фантазія? Софійка читала про людей, котрі піддаються впливу нічного світила. Тоді чому в їхньому старому помешканні було спокійно?

— Ха-ха-ха. — прокотилося внизу тонко, ніби здавлено.

Не тямлячись, рвонулася до спальні:

— Мамусю, мамусю, вони знову.

Мама також не спала. Пригорнула доньку, обхопила колисочку з сином. Так і сиділи, обійнявшись. А там — стукотіло, реготало, хлипало…


Читати скорочено русалонька з 7 в

Марина Павленко «Русалонька із 7-В та Загублений у часі»

  • 26 грудень 2014 at 9:28 PM

Вік основної аудиторії – 10-15 років

Жанр – фентезі, шкільна проза

Мова видання – українська

Оцінка авторів проекту

Друга частина про «Русалоньку з 7-В», як на мене, значно слабша від попередньої, а в чомусь навіть повторює першу частину. І лише у цій книзі Софійка нарешті таки піде у сьомий клас, але це станеться майже наприкінці.

Софійка їде у табір літнього відпочинку. Для неї це складно і тужно, зважаючи наскільки цій дитині часом важко спілкуватися. Вона не контактна, надто сумирна і «правильна» «донька вчительки». Своїх сусідок по кімнаті Софійка сприймає не як окремих особистостей, а наче якесь невід’ємне утворення, і навіть імена дівчат зливаються в одне слово.

Натомість Софійка знаходить собі дивакувату подружку серед місцевих, яку називає Ві-ку-ку. Ця дівчинка по-своєму талановита, про її обдарування буде йтися згодом, але на цьому етапі Софійка підсвідомо ставить Вікусю нижче за себе.

Є у Софійки у таборі відпочинку конкурент з малювання – художник Павлик, який вже здобув багато нагород, а деякі змагання виграв навіть за кордоном. Має пройти час, поки за зовнішністю Павлика Софійка розгледить інтелект, талант і добру душу. Для неї він «не схожий» на художника, і не дивно, бо Софійка звикла послуговуватися лише зовнішнім, і не прагне пізнати внутрішній світ інших людей і самої себе. Чого варте хоча б те, що, дізнавшись про перемоги Павлика, Софійка одразу почала сприймати його як симпатичного, хоча до того називала «опецьком». А ось щира і відкрита Ві-ку-ку побачила цього хлопця справжнім одразу.

Зате сонячне коло у Софійки вийшло ідеально круглим, за що її у перший же день похвалила вожата. Софійка прагне слави, і це відчувається постійно.

Вона себе не розуміє, не може визначитися зі своїми інтересами й обрати гурток, навіть з жахом усвідомлює, що немає справжніх інтересів. І це не дивно, зважаючи на не розвиненість її психіки.

У реалізм цієї книги нахабно вривається містика, яка вписана у текст не так філігранно як у першій частині. «Місячну сонату», яку грає привид у покинутому замку, чують усі і цілком нормально цю чудасію сприймають. Надто велика умовність щодо всього, що пов’язане з привидом.

Далі більше: привид не лише може частково ставати матеріальним, здатен не тільки впливати на погоду, викликаючи дощ, але й може написати листа і подзвонити по мобільному телефону. Не віриться у таку вже фантастику в межах реального світу.

Так само зайвим фантастичним припущенням є «розчинення у повітрі» хлопчика, якого не любила рідна матір. Хоча більш логічною була б його смерть в результаті дії отрути, що призначалася його матері. Але, певно, авторка вирішила, що це буде занадто.

У цей раз Софійка теж виступає рятівницею. Вона має розгадати загадки примари, часто спираючись на випадково зронені слова напівпрозорого хлопчика. А коли розгадає, знайти того, ким мав би бути поляк Казимир «Завтрашній», тобто, здійснити таке собі «переселення загубленої душі». Трохи моторошно від того, наскільки егоїстично і самозакохано ставиться Софійка до своєї місії, на рівні подвійних стандартів аналізуючи наслідки своїх дій.

І в цьому контексті дуже дивно, що Казимир бачить у ній світло душі, як ні в кого не бачив, та називає «пресвітлою панною», перед тим підтвердивши, що вона зняла прокляття з Вадима Кулаківського і змінила його суть з чорної на запилюжену. Чи то привид так підлещується до потенційної рятівниці?

Хоча інколи мені навіть здавалося, що пригода із «Завтрашнім» – це подарунок для Софійки, яка настільки не знаходить себе у реальності, що тікає у містику і фантастику, щойно з’явиться бодай якась нагода.

У цій книзі продовжується епопея з образом русалоньки як маркером для самоідентифікації головної героїні і розвиток закоханості у Вадима Кулаківського. Тепер почуття Софійки перевіряються відстанню. Так само принижує вона Сашка Фадійчука, користуючись його дружбою і почуттями у своїх цілях. З’являється у класі ще один претендент на увагу до русалоньки – обдарований математик Дмитро Іваненко, який сідає за одну парту із Софійкою. Казимиром Софійка, щоправда, теж крутить, як хоче.

Просто всі хлопці біля її ніг. Мрія кожної не самодостатньої дівчини у цьому віці і так само кожної жінки, що не реалізувала себе і залишилася «принцесою» у своїх мріях, які так і не збулися, бо стереотипи на здійснені бажання не перетворюються.

Зверхність одна з ознак такого стереотипного мислення, ось як, наприклад, Софійка описує свої почуття:

«Признатись, що її почуття – це не розмінна монета, а її вірність чиста, як сльоза?» (С.169).

Звідки у дитини, яка не має відповідного життєвого досвіду, подібні несамокритичні думки?

Або й викривлене почуття провини у власниці чужої душі:

«Ні, цей Сашко таки зіпсував Софійці свято! Замість насолоджуватися тітоньчиним частуванням і дідусевими бувальщинами, тепер мусила терпіти докори сумління.

Звісно, вийшло негарно. Та й хто знав, що Фадійчук настільки вразливий? Він же такий податливий був, такий безвідмовний, такий зручний у користуванні!

Нічого, сам же прибіжить миритись!» (С.183).

Чи вже після примирення:

«Із соромом, але й з приємністю відчула, що має над цим хлопцем владу і що та влада знов у її руках» (С.188).

Дещо не той взірець, який варто наслідувати дівчатам, та й хлопцям.

У цій же частині особисто мені було цікаво слідкувати за розвитком думки Казимира, осмислювати разом із ним теорії світла і темряви, передачі емоцій та енергії, плину часу і впливу на нього музики і поезії.

Але в цілому, як на мене, ця частина завдячує увагою, приділеною до неї, збалансованістю і цікавістю першої книги. Хоча не можу не відзначити, що емоційно герої зростають, а образи поступово готуються до більш складних і суперечливих подій у майже дорослому житті.