Ірина вільде повнолітні діти скорочено

Повнолітні діти

Дарка скинула валізу під двері, коліном піддержала клунок з постіллю і, заки подзвонила до мешкання своєї колишньої "пані", заплющила очі. Не ставало віддиху, як рибі в саці. Тільки не думати, що це від тягару валізи і того клунка… Ого, в Дарки біцепси такі, що і вщипнути не можна. Добра фізична справність Дарки давала не раз товаришам притоку до жартів, не завжди дотепних, наприклад, буцімто закладались між собою при ній, хто з них положить її на обидві лопатки. Так то вже буває: молодики лоскочуть собі піднебіння перченими дотепами, а дорослі мужчини — ікрою.

А тепер в цієї сильної дівчини серце сіпається так, що Дарка бачить, як навіть блузка "дихає" в неї. Сміх людям сказати: Дарка аж така схвильована! Нарешті дзвонить. Потім стоять одна проти одної: по цей бік порогу задихана Дарка із своїми клунками, а по той бік — Ліда Дутка. Сорокато-вичепурена, з великими золотистими обручами в ухах, з блискучими, визивними очима, ніби живий образ синґалезки[64] на етикетці пакету цейлонського чаю.

— Дарко! Що за überraschung![65] Звідки ти тут? Що? З Бухаресту? Мамо! Мамо! Дарка приїхала з самого Бухаресту!

Обіймам Ліди, як освоєному леопардові, не можна занадто вірити. Дарка знає про те, але в такому дурнуватому моменті (чи людина схвильована не видається трохи смішна для тверезого довкілля?) вони дуже близькі і пожадані.

Десь з кухні причалапує мама Ліди. "Пані" приносить з собою пах перестояної оливи і прудко, більше зі звички, як з дійсної потреби, витирає руки об фартух.

І ці обійми, хоч і на перестояній оливі, смакують Дарці знаменито. Тепер загалом все — Ліда-моторуха, і пані з блідим лицем, і стара комода з кольоровою кулею (як це гарно з їх боку, що вони за вісім років навіть місця свого не змінили!), і окравок краєвиду за вікном (фасада кам'яниці навпроти), і такий знайомий скрип підлоги на лінії: вікно — все зливається в один барвистий, радісний хаос, якому на ім'я "нарешті".

Нарешті чоловік знову між своїми… нарешті знову в Чернівцях, а це найважніше. Розказувати про себе? Дарка сіпким рухом скидає берет з голови. Лідка скрикує:

— Як ти не змінилася нічого! Навіть твої веснянки на носі ті самі, що колись…

Дарка думає собі: "Ти теж не змінилася…"

— Говори, Дарко, говори. Я не розумію… Ти покинула Бухарест і перенеслась сюди, на університет? Мама hört[66]? Вона переміняла Бухарест на цю діру! Ой, ти… ти… "cap di bo"[67]. Бухарест… ох!

Цілий світ фантастичних образів і мрій тремтить у цім однім зітханні Ліди Дутківни. Але хай Дарка вже раз розказує!

Направду, нема про що розказувати: історія зовсім куца. Тому два дні довідалася Дарка у "Студентській Громаді", що уряд у свому передвиборчому розгоні скасував декрет свого попередника, яким заборонялося всім "бунтарям" і "большевикам"[68] з бувшої української гімназії студіювати на чернівецькому університеті. Вона спакувала свої манатки, сіла на залізницю і оце мають її пані Дутка і Ліда в себе.

Пані Дутка хитає поблажливо головою:

— А панна Дарця все такі гарячі, як були… галь-паль і шлюс! Але прошу так не казати… Я, — пані Дутка встає і йде подивитись, чи за дверима на коридорі не підслуховує хтось, а потім знижує голос, — буду панні Дарці щось казати. Я була в неділю… панна знають, що я не бавлюся в політику, але Крамерова мене затягнула… на Versammlung-у[69] в ратуші. Там говорили пани… такі, що розуміються на справі, що тепер уряд нам усе дасть… і школи для міноритетів… і до служби буде приймати… і всім пенсіоністам будуть Gehalt[70] точно виплачувати… Навіть податків трохи скасують, але нарід мусить за урядом іти.

Дарці стає гаряче. Найрадше подула б собі трохи під ніс, але боїться цим образити паню Дутку.

— Мамо! — наказно перериває одним словом Ліда балачку на цю тему.

Пані, моргнувши до Дарки багатомовно, вмовкає покірно. Ще одне тільки: чи панна Дарця знають, що "наша Лідка" заручена?

Пані Дуткова вже недобра:

— Агі, "мамо" та "мамо"! Панна Дарця може похвалитися матурою, університетом… ади, академічка… а я хочу і своєю дитиною похвалитись. Чому люди не мають знати, що ще трохи і, як Бог поможе, докторовою будеш… Панно Дарцю: або то не пасує їй докторовою бути?

Дарчині великі, сталеві очі стають майже білі від зачудування.

— Мої гратуляції, Лідко! Хто твій наречений?

— Вгадай!… студіює в Бухаресті…

— Чекай… чекай… нехай нагадаю собі, які там медики у "Громаді"…

Пані Дутка перериває Дарчині думки, невдоволена, як би ображена.

— Навіть, прошу, не вгадувати надурно… він не з "фіфаків", щоб там до якихось "громад" належав. То порядний хлопець… Зрештою, панна Дарця не від сьогодні знає його… Гансі Рахміструк.

— А… а… — і тут Дарка трохи закашлялась. Ніби краще трохи підозрілий кашель, як бомба сміху. До біса, як вона не може опанувати себе в таких хвилинах!

Ну, з "Івонка" в біленьких, сопівковатих поркіницях[71] зробити "Гансі" в "габіку" — це справді тільки така хитрунка, як Ліда Дутка вміє. Іван Рахміструк, напевне, ще й "габік" носить — це ж міжнародна відзнака всіх снобів. Про те, як грубо не раз ця сама "докторова in futuro[72]" висміювала Івонка за його "мужицтво", донька і мама чемно забули.

("Або не пасує їй докторовою бути?")

За чаєм виявляється, що у пані Дуткової є вже на станції товаришка Ліди та Дарки ще з української гімназії — Оля Кентнер.

— Що? "Мала" Ольга? Пригадуєш собі, Лідко, як вона раз була плюнула в класі на Ориську Підгірську?

Чудесно! Вони можуть всі три разом спати в малій кімнатці, що її колись займала Дарка з Лідою. Пані робить рух рукою, який має означати "пусте"!

— Спати, Богу дякувати, є де… Панни будуть мати вигідно, бо відколи мій небіщик помер, то Лідка спить зі мною, бо як я тільки пробуджуся вночі і помацаю рукою, що коло мене нікого нема… зараз нагадую собі все і вже дораня не можу заснути. Панна Оля теж "офіра"… чотири рази ставала бідненька до матури, а тепер, "з того всього", ходить на гандлеві курси… а все, — зідхнула пані, — через ваш нерозсудливий крок з тим бунтом… Не кожна мала таке щастя, як моя Лідка…

Небавом з'являється й сама "офіра": мала, звинна жіночка, яку природа, напевно, вже для самої гармонії прикрасила дрібними, м'якими рухами. Але… хто носить вузьку, вище колін спідничку, хто в'яже краватку а la suffrage[73]… хто ходить у широконосих черевиках на низьких "обцасах"… хто має "бубі-фризуру", хто носить олівці на грудній кишені — той, ясно, мусить робити широкі, недбалі кроки, мусить мати кантовисті рухи і стояти з руками в кишенях, широко, по-мужеськи, розставивши ноги.

Тільки ті круглі, як у квітки, очі, з неприродно великими чоловічками, тільки той короткий, збиточно втятий носик з недискретними тунелями ніяк не хочуть гармонізувати з цією позою на вчену і на ділову особу!

Оля Кентнер втішена Даркою галасливо і щиро:

— Vai de mine[74], кого я виджу? (Мала Кентнер — буковинка з крови й кости).

При цім привітанні обходиться без поцілунків і обіймів. Хоч Дарка розпростерла була рамена, якби хотіла здушити в них "малу" Олю Кентнер, але та вислизнула і стиснула тільки Дарці руку сильно, по-спортовому. Ми — сучасні, ділові дівчата — чхаємо на сентименти!

На стіл приходить ще одна склянка чаю, ще одна ложечка, ще одна підставка, а потім багато… багато… питань. Нараз Оля кидає, здавалось би, оттаке звичайне питання:

— Варе[75], чи то правда, що ти за першим разом здала матуру? — і Дарка ніяковіє. Такі плітки про неї — це, як кажуть у нас, на Буковині, "жаден" комплімент. Навпаки! Матуру ж при сприятливім складі іспитової комісії можна в Румунії так само купити, як ступінь "доктора" чи посвідку на умовно недужого, але в цій трансакції обов'язують теж якісь форми. За першим разом, хоч би згори оплачену, здають матуру тільки, нікуди правди діти, підозрілі типи, які зараз після неї дістають посади при "Сіґуранці".

Властиво — це нахабство розсівати щось подібне про Дарку! Адже двічі сідала до матури — вона має докази на це. Крім того (зрештою всі учні й учениці бувшої української гімназії перейшли те саме), заки добилась до тої матури, мусіла перекидатись з гімназії до гімназії, з міста до міста, бо всюди "не було місця" для таких, як вона. Стара історія!

— А най то качка копне! — запалює папіроску Оля Кентнер, як би не хотіла торкатись того, що вже пропало. — Говорім про що інше!

Оля пересуває зубами папіроску в один кінець уст, а другим насвистує козир з останнього тижня: "Ist die Banane krumm, oder nicht?"[76]

Ми, сучасні дівчата, вміємо не тільки свистати, але й не з одного в житті посвистувати собі. Ми, сучасні… Досить! Дарка направду не знала, що ті "без матури" не перейшли так легко до денного порядку над своїм станом, як це здавалося збоку.

Оля перша починає із зовсім іншої бочки. Дарка своєчасно приїхала до Чернівців.

— Слово чести! Тепер, чоловіче, після скасування стану облоги запульсує нове життя на нашій Зеленій! То останній ідіотизм — припускати, що уряд (Оля каже "правительство") пішов на уступки тільки зі страху перед непевною вигрою у цих виборах, що мають відбутися в січні чи лютім, хоч — Оля струшує недбало мізинним пальцем попіл з папіроски — цараністи[77] мобілізують дуже сильну контрурядову виборчу кампанію. Але це не те… тут заграниця ткнула свого носа в меншиннєву політику Румунії![78]

Слова "Ліґа Націй", "Антанта", "Лойд Джордж" мигають в Олиних устах, як кольорові, дугасті кулі в руках циркового жонґлера. Дарка просто не пізнає малої Олі Кентнер, що у четвертій класі плюнула була на Ориську Підгірську.

"Холерно файно", що Дарка саме сьогодні приїхала. Сьогодні ж перші студентські сходини. Перші від дев'ятьох місяців. Наші в реґаті поняття не мають про те, що то значить жити в стані облоги.

"Ist die Banane krumm, oder nicht. "

Дарка перекладає білизну з валізи у шухляду в комоді. Старанно, з любов'ю випростовує власноручні гапти на сорочках. У кожну з тих робіток вплетена нитка часу, що, заворожена голкою, зберегла свою свіжість і запах.

Чиста, запашна білизна — це щось більше, як гігієнічна складова частина нашого одягу. Це щось, про що мріють вояки на фронті, щось, що нагадує сиротам маму, щось, що усвідомлює жінкам їх властиве призначення.

— Не знаєш, котра з наших товаришок уже віддалася? — питається Дарка у лоґічному зв'язку зі своїм вражінням.

— Я не цікавлюся цими справами занадто.

Інші твори цього автора:

При використанні матеріалів сайту, посилання на УкрЛіб обов'язкове.


Позакласне читання. І. Вільде. «Повнолітні діти»

Згадайте впродовж історії, яких принижень, переслідувань зазнав наш народ, наша мова, культура. Наведіть переконливі приклади.

Які поезії про роль мови в житті країни, суспільства вам відомі?

Чому говорять: «Доки є мова, доти є нація»?

У зв'язку з чим багато українських письменників вимушені були виїхати за кордон?

Чим пояснити різницю лексичного складу української мови на сході і заході України?

Яким чином українці виборювали право на існування рідної мови, культури, традицій? III.

, коли в галицькій пресі почала друкувати свої перші новели. Слово в перекладі з німецької означає «дика», а у сприйманні авторки — інакша, особлива. Такою їй хотілося бути, такою вона й була до 1939 р. , коли Західну Україну приєднали до УРСР.

Батько був першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною літературою. Дитинство, юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веречанці (Заставнівський район). Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, вона переїжджає 1922р.

до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету (1928—1933). Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк.

Улаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939 р. , а потім переселяється до Львова. У 1990 р. вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде «Незбагненне серце», в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше. Уявіть собі, що письменниця, голова Львівської організації СПУ, делегат усіх письменницьких з'їздів та депутат Верховної Ради України багатьох скликань також мала твори, які були небажані радянській державі. Звичайно ж, твори раннього періоду. Та навіть більше — в 1972 році Львівська наукова бібліотека імені Василя Сте-фаника підготувала до друку бібліографічний покажчик творів Ірини Вільде з передмовою самої письменниці.

Та передмова називалася «Через місток пам'яті» й у ній було багато сторінок, присвячених саме 30-м рокам. Передмова не була надрукована. Мала нагороди: орден «Трудового Червоного Прапора», орден «Знак Пошани». У 1965 р. Ірині Вільде за роман «Сестри Річинські» присуджено Шевченківську премію. Будучи шанованою письменницею, займаючи високе місце на «радянській соціальній драбині», Ірина Вільде час від часу наносила візити своїй любій Буковині, зокрема Веренчанці.

І сьогодні в цьому мальовничому селі на Заставнівщині є чимало людей, котрі спілкувалися з Іриною Вільде. її пам'ятають деякі шкільні вчителі. В середній школі є кімната-музей Ірини Вільде, в якій зберігаються навіть дві повісті 30-х років — «Метелики на шпильках» та «Б'є восьма», з яких постав згодом твір «Повнолітні діти». Якби ми глибоко шанували своїх пророків чи принаймні самих себе, то, маючи таких письменниць, як Ірина Вільде, можна й треба говорити про самоповагу.

Усі роки свого життя у Львові Ірина Вільде була небайдужою до всього, що відбувалося в її краї, а особливо ж до письменництва. І коли Львів'яни називають Дарину Дмитрівну «монашкою в літературі», то це право належить і буковинцям. Померла письменниця ЗО жовтня 1982 року у Львові. На жаль, немає серед нас Ірини Вільде, але своєю творчістю вона дає нам уроки краси й добра. В одному із творів І. Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією».

Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.

А) Утиски румунської влади щодо українців. Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти Румунізації українців.

Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім'я перебралась в Галичину. Б) Любов письменниці до рідної Буковини. Є чимало свідчень ніжної, відданої любові І. Вільде до Буковини. У творчості передусім це чудовий твір «Повнолітні діти».

Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. В) Цей твір серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімна зисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії.

2.3. Тема: Зображення Буковини часів румунсько-боярської окупації, розповідь про юну героїню Дарину Попович, пошуки нею шляху самоутвердження, становлення особистості, гордої, самостійної, духовно красивої. 2.4. Ідея: Засудження утисків румунської влади щодо українців, возвеличення прагнення української молоді бути справжніми господарями своєї землі, шанувати і поважати традиції і культуру рідного краю. 2.5.

Основна думка: «Це ми — студенти! Будівники нового ладу!

Носії нових, сміливих ідей! Пробоєвики в хащах консерватизму!» 2.6. Свій твір І. Вільде присвятила своєму батькові Дмитру Макогонові. 2.7.

Жанр: Автобіографічна повість, деякі літературознавці вважають, що це роман. Головна героїня твору Дарина Попович перебрала чимало автобіографічного від самої письменниці. 2.8. Композиція. Експозиція: Знайомство зі студентським товариством Народного дому на Буковині. Зав'язка: Проведення студентських зборів буковинських корпорацій, які прагнули продовжити традиції козацтва.

Кульмінація: Прагнення Дарини піднести українське в румунському середовищі, самоствердитися у дорослому житті. Розв'язка: Іванчук повідомив Дарину про перемогу на виборах «наших», приїзд Орехівського. 2.9. Проблематика.

Насильницька румунізація українців.

Боротьба проти поневолення і приниження гідності.

2.10. Словник до твору. Пояснення слів.

Абольвенш — Той, хто навчається. Анемічний — Блідий, безкровний. Бакшиш — Хабар. Безполовий — Безстатевий. Блеф — Обман.

Бокобороди — Бакенбарди. Бридж — Гра в карти. Важитись — Пробувати.

Валькірія — Войовнича вершниця, що носиться над полем бою, розподіляючи перемогу і смерть. Варуватися — Берегтися, остерігатися.

Вилонювати — Виділятися. Вислід — Результат. Вольти Зросли — занепокоєність, напруженість. Гейби — Наче, немов.

Гекзаметр — Шестистопний вірш з постійною цезурою (паузою). Гідра — Потвора з тілом змії. Гон, Гін — потяг. Гротеска — Химерія. Давка Морфіни — наче отримати дозу морфія. Диспонувати — Владно розпоряджатися. Дігесторії — Догляди.

Домнішора — Ввічливе звертання до жінки в Румунії. Трагедія, Дрожедія — галантерея.

Еманація — Те, що витікає, виділяється звідкись. Емеритальне — Спеціальне державне забезпечення. Варівка — Маленька лампочка. Жаске — Жахливе.

Зеро — Нуль. Змаг — Спроба. Знімка, Знімок — фотографія. Знічев'я — Несподівано.

Зрезигнувати — Відмовитись, зректися. Зупа — Суп. Імпозантний — Поважний, статечний. Інтруза — Втручання. Кадовб — Діжка, видовбана з дерева. Квітисто — Дуже прикрашено, пишно.