Іван франко коли ще звірі говорили читати

Коли ще звірі говорили (збірка)

Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря.

"Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить? "

І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є — відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.

"Ну, — думає собі Осел, — аж тепер край мені буде!" Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:

"Ану, може, я його як-небудь обдурю?" Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Надходить Лев і кричить уже здалека:

— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

Надійшов Лев і знов кричить:

— Зараз устань і поклонися мені!

— А хто ж ти такий? — питає Осел.

— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?

Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.

— І що ти за дурниці говориш? — промовив він. — Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! — Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.

— Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?

— Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.

— Ти? — здивувався Лев. — А де це написано?

— А йди подивися ось тут!

І він устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.

— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.

— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.

— Добре, нехай і так! — промовив Осел, і з тим вони розійшлись.

Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра — за годину мав уже п'ять чи шість штук.

А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далі бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб'є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

— Ну, що, — каже до Осла й показує йому свою здобич, — бачиш, скільки я наполював?

— Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти!

— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!

— А бачиш! — промовив Осел. — Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!

І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.

— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і низенько кланяється.

— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?

— Як-то? — скрикнув Вовк. — Хто ж би посмів інакше сказати?

— Мовчи, братику, — пошепки говорить до нього Лев. — Тут недалеко є справжній цар. Як почує, буде біда і тобі, й мені.

— Справжній цар? — здивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?

— Є, є! — зі страхом прошепотів Лев. — Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.

— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?

— Одне слово — страшний! — сказав Лев. — Вуха оттакі, голова як цеберко, а на задній нозі царська печать.

— Ніяк не вгадаю, хто це може бути? — дивувався Вовк. — Знаєш що, ходім, покажи мені його.

— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху набрався.

— Та ходімо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.

— Про мене, — каже Лев, — нехай буде так. Зв'язалися обоє хвостами докупи та й пішли.

Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:

— Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, поглянув та як крикне:

— Дурний Леве, та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу. Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.

— А що, Вовче, близько вже той новий цар?

Але Вовк тільки язик висунув. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.

— А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!

Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:

— Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?

— Може, коли й правда була, — каже Рак, — а тепер дуже на брехню схоже.

— Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?

— Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.

— Що? що? що? — здивувалася Лисичка. — Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?

— Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, — мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:

— А де ти, Раче? Нічого не чути.

— Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

— Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.

ЯК ЛИСИЦЯ САМА СЕБЕ ПЕРЕХИТРИЛА

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

— Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.

Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці.

— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика?

Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається:

— А що, пішли вже мої гонителі?

— Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:

— Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.

— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з'їсти хочеш!

— А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.

Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:

— Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з'їси мене.

Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:

— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти. — І розповів усе, як було.

Кобила подумала, подумала та й мовить:

— Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з'їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається.

— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав"просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:

— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда! 9

— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка:

— Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш, коли старого добра не пам'ятаєш.

Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка.

— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалеку чоловік і кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком.

Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить:

— Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок!

— Але ж правда! — крикнув Вовк.

— Ні, нізащо не повірю! — уперлася на своєму Лисичка.

Інші твори цього автора:

При використанні матеріалів сайту, посилання на УкрЛіб обов'язкове.


бібліотека java, fb2, doc

epub книг українською

Виберіть автора за першою буквою його прізвища

Коли ще звірі говорили (збірка)

Збірка казок Івана Франка під назвою «Коли ще звірі говорили» перший раз вийшла ще у 1899 р., друге видання з'явилось у 1903 році. До цієї збірки Франко додає передмову, в якій писав: «Оці байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро… Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи.» В своїй збірці «Коли ще звірі говорили» Іван Франко вдало використовує художні засоби вживані в народних казках про тварин, зокрема традиційне змалювання рис тварин: зажерливості вовка, хитрості лиса, незграбності ведмедя, упертості осла тощо. Письменник ще більше підкреслив ці характерні особливості тварин, майстерно розкриваючи їх через вчинки або розмови персонажів.

Сучасні технології дозволяють вмістити на маленькому девайсі багато електронних книг і читати їх практично в будь-якому місці будь-коли. Для того щоб насолоджуватися літературним твором не потрібно більше шукати книги по бібліотеках , достатньо просто заглянути в інтернет і завантажити необхідний текст. На сайті зібрана література у форматах: jar,jad,txt,fb2,epub,doc, зручних для читання на мобільних пристроях( мобільних телефонах, смартфонах, кпк, планшетах, MP3-плеєрах, букрідерах ). jar (Java ARchive) - це архівний файл, який можна використовувати в мобільних телефонах. В такому архіві можна закачати на телефон ігри, програми та книги. fb2 (FictionBook) - це формат електронних текстів у вигляді XML-документів, в яких кожен елемент і атрибут описується заздалегіть визначеним тегом. Правильно підготовлений електронний текст у форматі FictionBook містить в собі всю необхідну інформацію про книгу - структурований текст, ілюстрації, назву, рік видання, інформацію про автора. EPUB ( книга ) - це ZIP-файл, стиснутий особливим чином. Усередині цього архіву файли вмісту (у форматі XHTML), додаткові файли ілюстрацій, шрифтів і т. д., і обов'язкові допоміжні файли, які стандарт EPUB вимагає для опису книги.